"Яром-Долиною...". Про книгу Станіслава Тельнюка.

Із Сашком Б., племінником  Станіслава Тельнюка, ми зустрілися у 1981 році, під час навчання в Київському держуніверситеті. Нас зблизило те, що ми обидва спілкувалися переважно українською мовою, а також, що обидва полюбляли грати на гітарі.

З вересня 1981 я жив на 5му поверсі, разом із Ігорем Козубом та Сашком Росіком, а  Саша Б. Проживав на 7му поверсі разом з Андрієм Крушельницьким та Адамчиком (прізвища не пам’ятаю). Адамчик  не витримав лихої долі, і після завалених колоквіумів його попросили з універу. Я бігом переселився на його місце.

Перше, що я зробив – потравив тарганів у кімнаті. Їх же було стільки...  Коротше кажучи, купив я дві баночки аерозолю «Пріма»  (щось типу дихлофосу)  і попшикав за батареєю і у всіх інших закутках, а сам пішов на пари.  Увечері приїхав  мій батько – провідати мене, а я мертвих  тарганів  совками виношу з кімнати....

Потім настала зимова сесія. Між останнім заліком та першим екзаменом з матаналізу був проміжок  щось близько  двох тижнів. Ми з Сашком весело провели цей відтинок часу. Пригадую, тоді якраз у кінотеатрі «Краків»  вийшов у прокат фільм «Вожді Атлантиди» – ми на нього ходили тричі.  Спочатку – удвох, вдруге –  з товаришами по блоку – щоб квитки не пропали, і втретє – уже всією нашою групою оптиків.

Неподалік кінотеатру «Краків» на набережній був магазин «Спорттовари», і ми там собі купили  гарпуни – рушниці для підводного полювання ( коштувала щось із 20 рублів).  Просто так – заради розваги. Стріляли по картонних коробках. Сашко мріяв, як от він влітку зі своїм дядьком буде їздити на Київське море і полювати з цієї  рушниці сомів, щук, тощо.

Потім у наш ще були  справжні спортивні шпаги-саблі. Їх ми придбали у «Спорттоварах» на бульварі Лесі Українки. Ми навіть деякий час регулярно  вправлялися у сабельному двобої, навіть не маючи захисних масок для очей. Потім на нас «насів»  голова студради гуртожитку – що цими саблями ми занадто шумим і заважаємо навчальному процесу, і, нарешті, коли ми  розбили у переході саблями лампи денного світла,  ми й самі вгамувалися і принишкли.

Одним словом, жили весело. І увесь цей час Сашко  з любов’ю та захватом розповідав про свого  таємничого дядька-письменника: дядько те, дядько се...  То поїде з ним  взимку на якийсь острів на Київському морі, то, раптом, натякне, що його дядько знається із самим Левком Лук’яненком.

То якось каже – а мій дядько пише книжку про козаків. Ну, пише – то  й пише. На те він і письменник. А за радянських часів що ми знали про письменників? Що вони всі полюбляють писати хвалебні вірші про Леніна, партію та хліборобів. Ну там ще зрозуміло – класики. А що можуть написати сучасні письменники?? Черговий витвір про сталь, чавун чи колгосп? Тож особливого значення  цим словам не надавали.

Потім нас із Сашком ( і ще з Віктором Лабою) розподілили у Черкаси, на військовий завод «Фотоприлад». Тут ми теж розгорнули  відразу «антирадянську»  діяльність: розмовляли українською мовою та почали випускати  стінгазету «Великдень». Начальство  було нашою «наглістю» (як же так? Ми ж оборонне підприємство, а ви по-українськи говорите???)  вражене настільки, що в перші ж місяці нас послали на берег Чорного моря у село Хорли  готувати до нового сезону базу заводську відпочинку.

«Великдень» ми кріпили  канцелярськими кнопками до кришки стола з ДСП, а саму дошку виставляли на різних поверхах ЦКБ – щоб усі люди могли ознайомитися чи хоч краєчком ока побачити, що таке явище, як «Великдень», існує у природі.  Одного разу приходимо через годину на 8й поверх, щоб переставити газету в інше місце – а її нема. Вкрали. Ми  стали її повсюди шукати, знайшли аж у туалеті на 3му поверсі. Потім нас ще  через цю газету викликали на партком, до начальника ЦКБ, говорили, що так не можна, тощо. Хоча, чесно кажучи, ми й не так багато її випустили – щось  чи 4, чи 5 чисел. За 2 роки. Однак вона мала значний резонанс в трудовому колективі.

І от приблизно у цей час Сашко приходить і каже: вийшла ота книжка мого дядька про козаків. Згодом він її приніс показати, але читав сам, мені тоді не пощастило її запопасти до рук. Потім я одружився, те-се, нас із дружиною стали виживати з гуртожитку, причому взялися за нас дуже кріпко: аж до того, що мені виділявся автомобіль, щоб я їздив  і розклеював  оголошення  про винайм житла по Черкасах.  Навіть доплачували потім гроші за винайм житла. А фабула ситуації була у тому, що ми, сімейна пара, проживали в гуртожитку для холостяків –неодружених.  Ну а що? Ми , будучи неодруженими, займали 2 окремих койко-місця, потім познайомилися і одружилися, і  теж стали займати два  койко-місця, лише вже в одній кімнаті. Тож, на нашу думку, від перестановки доданків нічого не змінилося. Але, вочевидь, там мали вплив якісь більш глибокі причини, котрих ми на той момент не усвідомлювали.

Так чи інакше, а проблем додалося, тож було якось не до читання якоїсь конкретної книжки. Ну, читав, звичайно, щось, що до рук потрапляло...

Потім – 1989 рік, участь у «Червоній Руті», народження першої доньки. Нові клопоти.

І вже десь чи то у 90му, чи у 91му році, перебуваючи у Києві, заходжу я до книгарні «Урожай», поблизу ВДНГ, на розі проспекту 40-річчя Жовтня та вулиці Васильківської. І знаходжу там єдиний примірник  книжки Станіслава Тельнюка (на той момент вже покійного)  «Яром-Долиною». Ну так, начебто вона там саме на мене чекала! Звісно ж, я її негайно придбав, і вже того ж дня у автобусі, дорогою назад у Черкаси, розпочав читати.

А тут  якраз розпочалися проблеми зі здоров’ям дитини.  Треба було її обстежити у поліклініці. От дружина з дитиною зайшла у поліклініку, а я сиджу поруч на лавочці, стережу коляску і читаю «Яром-Долиною». За якийсь час вони виходять, ми посадили доцю в коляску, поїхали додому (ну, там треба було їхати тролейбусом хвилин з п’ятнадцять, а потім ще й пішки – усього дорога займала хвилин 40). Приїздимо додому – я відразу до дружини: «А де книжка?». – «Яка книжка??»- «Ну та, котру я читав біля поліклініки»- «Не брала і не бачила я ніякої книжки».

У мене- шок!  Я загубив книжку!! Котру вже так встиг полюбити!!! Спадає на думку, що я забув цю книжку на лавочці біля поліклініки.  Коливаюся: їхати за нею, чи не їхати? Бо вже ж минула година, поки доїду- ще година, навряд, чи така гарна книжка  залишиться непоміченою, і її ніхто не «візьме почитати».

Вирішую все-таки їхати. Їду. Весь цей час  почуваюся, як вуж на сковорідці. Серце аж виплигує з грудей! Лежить книжка на місці, чи її вже й слід простив?

Добігаю до поліклініки. Здалеку не видно: лавочки пофарбовані у приблизно такий самий коричневий колір, що і палітурка книжки. Підходжу ближче – так і є! Лежить книжка там, де я її, очевидно, залишив. Я її хапаю, притискаю до грудей, відчуваючи несамовите щастя! Це ж треба!!  Книжка пролежала на лавочці дві години, і її ніхто не поцупив, вона мене дочекалася!!

У той же день я дочитав «Яром-Долиною», бо мало ще якого коника для мене припасла доля. Дав знати і Сашкові, що я прочитав  твір його дядька  і пишаюся тим, що довгі роки дружби пов’язують  мене з племінником такого  видатного українського письменника, і не просто племінника, а я переконаний – друга і  однодумця.

А потім воно все розкрутилося у зворотньому порядку. Сашко щось там іноді ще говорив про Павла Тичину, що його дядько досліджував творчість Тичини, і що Тичина зовсім насправді був не таким, як його нам викладали у школі. До прочитання «Яром-Долиною» я це якось пропускав повз вуха, тема була мені не близькою і видавалася нецікавою і марною. А після того, як я був  вражений цим козацьким вестерном, у мене прокинулася цікавість: а що ж там  Сашко говорив про Тичину? Дістав номер «Літературної Газети» з відповідною розвідкою Станіслава Тельнюка, прочитав – і змінив  свій стереотип щодо творчості цього українського класика. Виявляється, «їсти кирпичину» все-таки не краще, а гірше, ніж вивчати творчість Павла Тичини.

Тепер про саму книжку «Яром-Долиною». Реально, вона стала для мене тоді приємним відкриттям: виявляється, і сучасні письменники дещо можуть сотворити, коли захочуть! Книжка  на мене справила дуже глибоке враження  своєю динамікою і своїм закрученим сюжетом, котрому могли би позаздрити і Олександр Дюма, і Майн Рід, і Фенімор Купер. Це справжній «козацький вестерн», справжній бестселер, жаль тільки, що вже не можна попрохати автографа у її автора....